Сторінка:Іван Микитенко. Вуркагани (1928).djvu/28

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


 — Здоров. Чого дивишся? Не пізнав, може?

Альоша нічого не відповів, ніби не чув привітання.

Він пройшов у свій куток. Сів на Матросову скриньку.

Пувичка зморщив носа.

 — Припадушне... Ще й мовчить. Зануда.

Альоша дивився в вікно, ніби це не до нього. Вид йому був блідий і надто спокійний. В очах горіла німа рішучість: хай там що, він не скаже ні слова.

Пувичка підійшов, став до нього боком і подивився через плече.

Альоша витримав той погляд, навіть куточки губ рухнулись з презирством.

Це сталося несподівано і всіх дуже вразило. Пувичка почервонів; щоб заховати ніяковість, він кинувся до свого картуза, дістав звідти недокурок і встромив собі в зуби.

 — В кого є сірники? — голосно запитав він.

 — У мене є, — сказав Васька Глухий. Але Пувичка не чекав, що сірники знайдуться, і не знав тепер, що робити, бо закурити в кімнаті він боявся.

 — Або ні, хай пізніш, бо я недавно курив, — сказав він, ховаючи недокурка.

Посмішка знов пробігла по Альошиних губах. Та Пувичка вже одвернувся, не бачив її. Він пробурмотів погрози на адресу свого ворога і стис свої тонкі, синюшні губи....Таракан завів моду самому дзвонити на ніч. В коридорі вже чутно було його кроки. Ось він узяв у руки дзвоника. Залізний язичок ударився об глуху мідь, за-тиснуту в його пальцях.

VII Проходив час, і вже всі побачили, що Пувичка не може помститися на Альоші так рішуче й сміливо, як з ним самим зробив Матрос.

Завбудинку одного разу звів їх обох у себе в кімнаті. Що він казав їм, нікому не відомо, але помирити Альошу з Пувичкою Тараканові не пощастило.

Альоша не звертав, здавалося, на Пувичку ніякої уваги, все десь бродив, іноді навіть запізнювався на навчання, що почав заводити в будинку Таракан. За це Альошу не раз карано, і це було єдиною втіхою для Пувички.

Був кінець холодної осені. Перші сніжинки падали на мокрі тротуари, на темний брук і, впавши безсило й кволо, як чиїсь марні надії, розтавали під ногами похмурих горожан. Одлетіла давно золота свіжість листопаду, потемніли мури будинків, і вже вкривалися вночі сивизною голі віти дерев.

Море під сильним вітром шуміло збурено й чорно. Вечірні ліхтарі гойдалися на дротах фантастичними більмами, кинутими в слизоту, у вогкість туману.

Таракана не було в будинку. Кудись він пішов того вечора, залишивши догляд за хлопцями на стару служницю. Хлопці нудилися, не знаходячи розваги і не знаючи, куди себе подіти. Тоді Пувичка підійшов до Альоші й сказав, підморгуючи до товаришів:

 — Хундожник, кажуть, що ти вмієш приставлять малахольного. Ану, покажи...

Альоша бликнув на нього, тривожно змахнувши віями.

 — Покажи, а то я не бачив. Мабуть, дуже інтересно, — продовжував Пувичка. — Кажуть, що ти аж піну пускаєш. От я так і не вмію.

Альоша глянув на хлопців. Вони дивились на нього трохи злякано, ал разом із тим у їхніх очах горіла неприхована цікавість. Якби зараз Пувичці не вдався його намір, вони були б дуже незадоволені. Пувичка відчув цю німу підтримку товаришів і підійшов ще ближче до Альоші, обдаючи його нахабним, зневажливим поглядом. Він знову, ще раз і, може, востаннє, ставив на карту свій авторитет. До цього часу йому не щастило поглумитися над своїм ворогом, бо всі його штуки Альоша зустрічав презирливою посмішкою і тим тільки сердив Пувичку.