— Що ти нюхаєш? А, знаю... Там, мабуть, залишилися крихти! Але їх зовсім небагато.
Він вивернув кишеню, і кілька крихот упало на каміння. Чорний одним рухом язика підхопив їх. Та що ж, тільки роздратував себе.
Вони підійшли до будинку.
На розхряпаних вікнах сиділи хлопці й співали. їхні голоси, високі, неодностайні, різали вухо дзвінким і гострим склом.
— О! о! Оно-но! — крикнули йому назустріч.
— Іде. Руда мамалига. Іде!
— Знайшов глини?
Вони покотилися з реготу. Альоша затиснув губи і раптом став.
— Пішов, — сказав він глухо до Чорного. — Тут ще може тобі влетіти по хряпах.
Потім увійшов у будинок і ліг на свій матрац. Кров поволі стікала йому від серця. Він відчув у грудях холодний тиск і порожнечу.
Чого вони?
— Знайшов глини? — питали його криком, а один цвіркнув йому слиною в обличчя.
— Теж хундожник знайшовся.
— Хундожник, і-гі-гі-гі, — заіржав другий, підлесливо догоджаючи тому здоровому, що кинув це слово з невимовним презирством.
— До зава лащиться, — писнув він далі і з цими словами закинув нижчий кінець убогого матраца на Альошину голову.
— Нєт, брось ці штучки. Раз ти Альоша, так будь ти Альоша, а то що ж ти? — сказав знову перший. — Це говорю тобі я, Матрос.
— А що ж я? — хрипко запитав Альоша. — Ну, що ж я?
— А канєшно!
— Що ж канєшно?
Очі Альоші стемніли і стали гострі, як дві шпички.
— Що ж канєшно?
— А те, що брось!
— Що ж я бросю? Ну? Що ж я бросю?
— Обще, брось! Лучче шануйся. Не дуже-то кирпу гни і май в виду, що я виграв у тебе хліб — сьогодні й завтра, а кашу позавтра.
— Як виграв?
— Та так. Виграв — от і вже. Пойняв?
Хлопці зареготали і пішли до вікна. Вони вже знали: раз Матрос «виграв», то краще віддай, бо він не любить жартувати. Ще з порту такий:
лучче не сердь його. Альоша глянув на нього і не витримав його впертого жорстокого погляду. Матрос стояв, заклавши в кишені руки, незграбний, високий. В плечах йому почувалася рвучка сила, хоч вони трохи ніби звисали. В цілій його постаті було щось таке, що ніби промовляло: «Не таких бачили». Грудина йому трохи запала; очі ворушилися під двома горбами надбрівних дуг, мов два тверді жуки з темно-зеленим відблиском.
Пасма каштанового чуба брутально перетинали широке чоло, ніби закреслюючи якусь заховану думку, що пробивалася крізь них. Губи посміхалися краєчками презирливо й гордо. «Що там, мовляв, з тобою розмовляти, мізерний пагінку економії».
Жила-була Рос-сія, велікая дер-жава... — почав хтось із хлопців надзвичайно високо, з самовідданням і захватом. Відкинув назад голову, ударив у реберця, що тримав їх між пальцями.
Альоша заплющив очі, але гірка сльоза викотилася на щоку й поповзла йому в рот. Він схопився з матраца і, не дивлячись ні на кого, вибіг надвір.
— Аби тільки місце, де б я тут поклав глину... Я покажу їм... я покажу, — захлинався він пекучими словами.
Подвір'я було закидане старими побитими балцанками, ганчір'ям та іншим мотлохом. Альоша обдивився кожний куточок. Нарешті він став біля
