тури її менш дивувало, ніж хвилювало й радувало. Чи ж можу я забути цю дівчину?
Але я не можу забути й другої!
Друга молода особа була, скажім, Клавдія Ніколаєвна, чи не рідна сестра тьоті Моті? А може то була її прекрасна тінь, бо звернулась вона до мене, якщо не помиляюся, з таким самим запитанням, з яким звертається тьотя Мотя до Мазайла:
— Зачєм ви нам іспортілі город?
Зрозуміло, що я був трохи здивований.
— Цебто, як „іспортілі“? Що ви хочете, мадам, цим сказати?
Насамперед я невідомо з чого переконався, що вона ні хто інша, як мадам.
— Отже, мадам, я не зовсім вас розумію. Чи не будете ви ласкаві викласти трохи ґрунтовніше й послідовніше ваші авторитетні погляди на розвиток культур народів СРСР?
І от вона почала викладати.
Я вже не кажу за те, що ця симпатична Клавдія Ніколаєвна зіпсувала мені апетит. „Яких тільки тьотьмоть перемоть не буває на світі“ — думав я замість наповнювати шлунок виробами німецької кухні. А далі я не витримав:
— Слухайте, мадам, — скрикнув я, наставляючи проти неї виделку і стримуючи Петера Коша, що хотів проковтнути її живцем. — Ви імперіялістка! Так, так, ви справжня імперіялістка і не дивуйтесь, коли я вам скажу, що на Україні, наприклад, є такі самі імперіялісти й імперіялістки, як ви. Ріжниця поміж вами хіба лиш та, що ви мрієте про „єдіную нєдєлімую“ і ганете все українське, а вони мріють одокремитися від РСФРР і створити імперіялістичну фашистську
