нас стало більше: до нас прилучився один із харківських театральних діячів… Він їде до Берліну вивчати німецькі театри.
Отже нас тепер аж троє.
9
На кордоні Радянської України ми востаннє потиснули руки незнайомим товаришам, службовцям Шепетівської митниці і ще декому.
Серце ніби на хвилину зупинилося. Але потяг стукотів, котився до Могилян, і тут, на Могилянах, до вагона зайшли вже польські залізничники й один жандар у „шоломі“ з ремінцем римського імператора. Підтримуваний ремінцем під бороду, „шолом“ сидить на голові поважного польського жандаря з таким виглядом, ніби ніякий вітер не може зірвати його з цієї хороброї голови… Одначе нам ніколи роздумувати на метеорологічні теми. Пан жандар обзиває нас панами, і ми, знаючи про колосальну ввічливість його країни, не можемо не прийняти цього найповнішого вияву глибокої пошани й любови до нас, яка, до речі, проглядає й з кожного руху пана жандаря…
Ми віддаємо до рук жандаря наші радянські паспорти з золотим колоссям, серпом і молотом на червоному полі. Він спочатку пильно розглядає наші обличчя, потім засовує наші паспорти собі на груди під полу чорної шинелі. Я запевняю, що давно, дуже давно не переживав нічого подібного! Останнього жандаря я бачив одинадцять років тому. А червоний радянський паспорт в руках польського жандаря — вперше в житті. І тому це потрясло мене так як лише в дитинстві потрясали страшні казки…
Тимчасом жандар повідомляє, що „пани“ дістануть свої паспорти в Здолбуновому, стукає дверима, цокає
