їсть, аж злякався селянин. Бачить — половину вже з'їв. А що, як цілого з'їсть?
Але циганові таки завадило. Чує — не з'їсть. Бачить, що програє, так нехай же хоч не задурно. Він і каже до селянина:
— Ти бідний чоловіче. Тепер ти бачиш, що я цього щура з'їм, бо мені що? Ось уже половини немає. Та й будеш без корови. А мені тебе шкода, і діточок твоїх. З'їж ти цю другу половину, то я тобі віддам корову.
Мусів був селянин братися тепер сам до щура. Надувся та й з'їв.
— Тепер ми квити, — каже циган. — Веди свою корову.
І розійшлись кожний своїм шляхом“.
Але навіщо вони з'їли ту погань?..
Поет здригнувся від огиди. За хвилину він додав:
— Отак і наша еміґрація. Вона не жиє, а гниє. Вона не має жадного громадського життя, жадної акції. Вона гризеться між собов, оббріхує, ненавидить своїх „ближніх“, підлабузнюється, льокайствує, пливає у власній погані і щодня один з другим їсть гнилого щура…
— І все таки… уряд їх тримає на чеській землі й підтримує коштом своїх робітників і селян, — гірко зауважив другий товариш, що сидів з нами.
— То маєте уявлення про уряд! — злісно, із ненавистю вигукнув чех.
Увечері третього грудня ми одвідали театр „Освобождене дівадло“. Це формально лівий театр. Грають у ньому, між іншим, і письменники. Але п'єска, що ми її бачили, навдивовижу порожня. Театр намагався дати щось подібне до сатири на детектив. Та йому не пощастило.
В другому театрі йде „Хрест святого Володимира“ — інсценовка відомого вірша Гавлічека Боровського, перекладеного колись українською мовою від Івана Франка.
