мені цей збірничок, і я зберіг його на довгу, на постійну згадку про той незабутній вечір…
А де ж тая дівчина, що стояла на воротях і спитала мене: „На свято?“ Мені б дуже хотілося її побачити. Чого у неї такі тихі, такі печальні очі?
В цю мить головна „призводителька“ знову з'явилася на естраді.
— Товариші й товаришки, — сказала вона, — товаришка Марта Арндзее, що мала зробити на сьогоднішніх зборах доповідь про „11 років російської революції — 10 років німецької республіки“, захворіла і не може через це виступити. Доповідь зробить інша товаришка.
Вона назвала прізвище.
Доповідачка підійшла до столу і почала говорити. Вільно і просто. Їй років з тридцять два.
І з неї прекрасний мітинговий промовець. Вона робила такі сміливі порівняння становища робітникв у Німеччині і в Радянському Союзі, так яскраво й незаперечливо викривала політику соціял-демократії, наводила такі головокружні контрасти з соціяльної дійсности своєї батьківщини і голос їй згучав так упевнено й щиро, що заля двинулась до неї очима, слухом, серцями, наче притягувана магнетом.
— Геть руки від Радянського Союзу! Пролетаріят тих країн пролляв багато крови за свої права, за свою владу! — вигукнула вона останні слова, покриті дружними оплесками і криками „гох!“
Всі підвелися зі своїх місць.
Перші слова „Інтернаціоналу“ розкотились по залі, заливаючи своїми хвилями згуки мандолін, цих наївних, убогих мандолін, на яких грали юнаки…
Інтернаціонал…
