— Хай живе 7 листопада в Німеччині! — Ось його найголовніший заклик, до якого приєднуються збори.
Ще резолюція, привітальні телеграми в Москву, ЦК ВКП, Комінтерну, пролетаріятові СРСР, що їх приймається одноголосно-буряно.
Інтернаціонал.
і
кінець.
— Ну, що ви скажете? — раптом почув я знайомий голос. — Де ви бачили такі оркестри? Це тільки у нас! О, знаєте у нас!.. Може, ні? А як добре співають. У них сильні голоси. Я сам співав сьогодні дуже голосно.
Це говорив товариш Макс… Але він так закашлявся, що далі говорити вже не міг. Ми почекали, поки він трохи заспокоївся, і тоді разом вийшли на вулицю.
Елі з товаришем Максом не було.
— Чого не прийшла Елі?
— Вона захворіла. Але це не біда. Вона, безперечно, видужає, — сказав товариш Макс.
Ви ж знаєте, який з нього великий був оптиміст…
13
Ранком другого дня „три мушкетьори“ сиділи за мирною кавою і ділилися бойовими вражіннями, що їх дало за ці короткі дні життя в столиці Німецької Республіки.
Ми всі були в доброму гуморі, бо тільки но повернулися перед тим з поліції, де двоє громадян у поліційних мундирах проробили були спокійно й акуратно встановлену законом операцію з нашими паспортами і приписали нас до тих чотирьох мільйонів двадцяти чотирьох тисяч сто шестидесяти п'яти чоловіка берлінських мешканців, що жили тут, безперечно, щас-
