Отже не можна гаяти ні хвилини.
Два кроки від нашого пансіону до першої підземної станції — Оранієнбурзьких Воріт. Я повертаю за ріг на вулицю Фрідріха, і вже перед очима — велика, як підкова з-під коня велетня, літера —
U
Вона синіє над входом під ґрунт — посеред вулиці.
Оце і є Untergrund — славнозвісна підземка. Під землею — довгі, прекрасні перони, газетні кіоски, цигарети, автомати, що оббризкують охочих поганою спецією під назвою одекольонь, — за 10 пфенінгів, викидають охочим книжки, шоколяд, цукерки, облатки від кашлю та інші речі „найпершої споживи“ теж за невелику ціну, головне бо тут — масовий споживач. Там же ви можете й зважитись на точній механізованій вазі, що викине вам квиточок, на якому буде зазначено день, місяць, рік і найточніша кількість кілограмів, що їх потягне ваше дорогоцінне тіло. Я, принаймні, щоб не відставати від західньоевропейської культури, „потяг“ — 74,5 кіло. Мені здається, що то була дуже пристойна вага для літератора. Та, на жаль, за перший же місяць мого закордонного життя багато моїх кілограмів покинули мене, як зрадники… А все тому, що я не виконував тієї мудрої поради, що була надрукована на зворотній стороні квиточка:
