— Некогда. Чєстное слово, нєкогда. Гріміруюсь…
— Так мені ось…
— Не могу. Провалю спектакль… — і знову зник.
Та в ту саму мить він ще раз відхилив двері й кинув блискавичну репліку:
— Я ж мєдвєдя іграю, понімаєте! Устраівайтєсь…
Ну, тут мені стало зовсім весело. Я б сам заграв там ведмедя, чи що. Але треба було якось добиватися місця самому.
Я протовпився в залю. Просто в вічі впали від сцени світляні червоні літери:
Е
L
F[1]
Це дуже економно і тим дужче вражає. Elf! Німецька мова вростає в життя школярів, дітей радянської колонії в Берліні, як вростають німецькі піонери в лави наших радянських піонерів. Їх повно в залі. Червоні галстуки підпалюють розмаїтий натовп із усіх кінців. І вже не розбереш, кому належить той галстук. Їхньому чи нашому. А втім — це помилка. Бо ж німецький піонер — наш піонер.
Та вони й штукарі однакові. Не встиг я обдивитися залю із стелею під дуб, у стилі світлиць руських царів, як піонерія, школярія, комзернята і вся нетерпуча малеч такий ізняла гамір, тупіт, ляскання в долоні, що завіса трошки відхилилась, ізвідти висунулась голова ведмедя і крикнула:
— Сєйчас! Нє шумітє…
- ↑ Одинадцять.
