Сторінка:Іван Франко. Борислав сміється. Перше книжкове видання. 1922.djvu/266

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана

262

хвилі передишки Ґотліб говорив далі вже трохи лагіднійте:

— Але скажи ти мені, Бога ради, Фанні, через що твій батько не хоче дати тебе за мене?

— Не знаю, — відповіла Фанні. — Мені здається, що він має якийсь гнів на твоїх родичів.

— А ти Фанні, ти, — і він з диким жаром вдивлювався в її очі, — ти — чи пішла би за другого, як би твій батько казав тобі?

— Ґотліб, як можеш ти так питати мене? Тиж знаєш, я виплакалаб свої очі з жалю за тобою, я вмерла би швидко, — але проти батькової волі не пішлаб.

— Так ти мене любиш?

— Ґотліб! — І вона впала в його обійми. Жаль і грозяча розлука додавали сили їх пестощам, сльози доливали жару їх поцілуям.

— Але які види може твій батько мати з тобою, Фанні?

— Або я знаю! Адже знаєш, мій батько богатий, має звязки з усякими купцями та банкирами, — може хоче мене віддати за котрого з них.

— Прокляте богацтво! воркнув крізь зуби Ґотліб.

— Я би воліла, щоби мій батько був бідний, — сказала сумовито Фанні, тоді він потребував би ласки твого батька і з радістю віддав би мене за тебе.

Очі Ґотліба заіскрилися при тих словах дівчини. Він кріпко стиснув її руку, так що вона аж скрикнула.

— Добре мовиш, Фанні, — сказав він рішучо, — і я так кажу! Бувай здорова!

— Куди йдеш?

— Не питай! Я постараюсь усунути всі завади, що стоять в дорозі нашому щастю! Ти мусиш бути моєю, а хоч би тут — — —

Вона не дочула його слів. — Мов громова хмара ви-