хвилі передишки Ґотліб говорив далі вже трохи лагіднійше:
— Але скажи ти мені, Бога ради, Фанні, через що твій батько не хоче дати тебе за мене?
— Не знаю, — відповіла Фанні. — Мені здається, що він має якийсь гнів на твоїх родичів.
— А ти Фанні, ти, — і він з диким жаром вдивлювався в її очі, — ти — чи пішла би за другого, як би твій батько казав тобі?
— Ґотліб, як можеш ти так питати мене? Тиж знаєш, я виплакалаб свої очі з жалю за тобою, я вмерла би швидко, — але проти батькової волі не пішлаб.
— Так ти мене любиш?
— Ґотліб! — І вона впала в його обійми. Жаль і грозяча розлука додавали сили їх пестощам, сльози доливали жару їх поцілуям.
— Але які види може твій батько мати з тобою, Фанні?
— Або я знаю! Адже знаєш, мій батько богатий, має звязки з усякими купцями та банкирами, — може хоче мене віддати за котрого з них.
— Прокляте богацтво! воркнув крізь зуби Ґотліб.
— Я би воліла, щоби мій батько був бідний, — сказала сумовито Фанні, тоді він потребував би ласки твого батька і з радістю віддав би мене за тебе.
Очі Ґотліба заіскрилися при тих словах дівчини. Він кріпко стиснув її руку, так що вона аж скрикнула.
— Добре мовиш, Фанні, — сказав він рішучо, — і я так кажу! Бувай здорова!
— Куди йдеш?
— Не питай! Я постараюсь усунути всі завади, що стоять в дорозі нашому щастю! Ти мусиш бути моєю, а хоч би тут — — —
Вона не дочула його слів. — Мов громова хмара ви-
