морально, нерозвинений духово, з безграничною відразою до науки і злістю до людей, а особливо до вітця, вступив в ґімназію. Але тут він в трьох роках не скінчив ще й другої кляси, коли поганий і темний случай з вітцем перервав на завсігди його шкільну науку.
Але хто знає, чи ті літа нещасливої шкільної науки не були тяжчі і нещасливійші для Рифки, ніж для самого Ґотліба. Раз те, що школа на більшу часть дня розлучувала її з сином і через те втручувала її наново в бездонну пропасть бездійства і нуди. А потім і те, що вічні жалі та плачі Ґотліба ще більше лютили і роздразнювали її. Зразу вона мов ранена львиця бігала день у-день до отців Василіян, нарікала на несправедливість і неспосібність учителів, кричала і кляла, аж поки ректор не наганьбив її і не заборонив приходити більше. Опісля задумала була упертися на тім, щоби відобрати Ґотліба від Василіян і дати до якої иншої школи, але швидко роздумала, що иншої школи в Дрогобичі не було, а давати Ґотліба до якого другого міста, між чужих людей, — про те вона й помислити не могла без страху. В тій безвихідній матні вона довгий час билася, мов риба в саку, і нераз цілими днями сиділа на софі, плачучи та думаючи, що ось може десь тепер у школі тягнуть її сина, сіпають, покладають на лавку, бють, — а тоді вона голосно проклинала і школу і науку і чоловіка-ката, котрий навмисне винайшов таку муку для сина і для неї. Ті вибухи чуття ставалися чим-далі, тим частійші, і довели її вкінці до ненависти проти усіх людей, до якогось ненастанного роздразнення, готового в кождій хвилі вибухнути дикими прокляттями. Тепер уже Рифка й не подумала йти в товариство або чим небудь розривати свою нудь; вона мов заклята волочилася по домі, і ніхто з слуг без крайної потреби не смів показатися їй на очі. Той стан дійшов до крайности, коли Герман два роки тому нараз відвіз Ґотліба до Львова і дав до купця. Рифка зразу дуріла, рвала на собі волося, бігала по покоях і кричала за
