нійше, то прецінь робітники якось лекше відітхнули, не видячи над собою тої вічної змори.
Одного рана, ще перед шестою годиною, кілька робітників сиділо на делинах та камінню, ждучи, аж закалатають до роботи. Вони гуторили про се і про те, поки инші робітники сходилися. Ось прийшов і будівничий, оглянувся довкола і остро крикнув.
— А що, всі ви тут?
— Всі, — відповів мулярський майстер.
— Зачинати роботу!
Один робітник закалатав. Зворухнулося усе на площі. Мулярі плювали в руки і брали опісля оскарби, кельні та молотки; хлопці та дівчата, наняті до ношення цегли, стогнучи згинали плечі і накладали на себе деревляний прилад до ношення цегли, втикаючи два довгі кілки по обох боках шиї, немов у ярмо; теслі помахували блискучими топорами; трачі лізли на кобильниці; велика машина людської робучої сили зі скрипом, стогнанням та зітханням почала входити в рух.
Нараз улицею від ринку надійшов ще один робітник, скулений, нужденний, схорований і завернув на площу будови.
— Дай, Боже, добрий день! — сказав він слабим голосом, стаючи поблизу майстра. Обіздрівся майстер, поглянули й другі мулярі.
— То ти, Бенедю? Ну, щож ти, здоров уже?
— Та ніби здоров, — відказав Бенедьо. — Нема коли слабувати; видите, мати стара, слаба, — не їй мене заходити!
— Ну, а зможеш же ти робити, чоловіче? — спитав майстер. — Таже ти виглядаєш, як який небіщик, — куди тобі до роботи!
— Га, що діяти, — відповів Бенедьо, — що зможу, — то буду робити. А трохи розмахаюся, то чень і сам поправлюся та окріпну. А місце чень тут буде для мене?
