46
— Добре, — мовив капітан і видавши компанїї відповідну інструкцію пішов до покою.
Привитали ся з панею Суботовою, капітан випив каву, яку подала Галя, і тілько зачав оповідати якісь міські новини, коли служниця війшла і сказала пошепки до пана:
— Хлопи прийшли, прошу пана.
— Що за хлопи?
— Та так із села.
— Чого хочуть?
— Та хочуть поговорити з вельможним паном.
— А богато їх?
— Та два… чи три.
— Проси їх сюди.
За хвилю війшов Яць Коваль і Степан Чапля, сей остатнїй держав хлїб під пахою.
— Слава Ісусу Христу, — сказали вони.
— Слава на віки. А чого ви, люде?
— Прошу вельможного пана, просимо хлїб святий на стіл положити, — сказав Коваль.
— Кладїть.
— Просимо вельможного пана, чи позволите нам сказати те слово, за для якого ми сюди прислані?
— Кажіть.
— Отже ми ловцї молодцї, сїм лїт на лови ходили, до сего краю заблудили. Прислїдили ми куницю.
— Ах ви драбуги! — скрикнув нараз пан зірвавши ся з місця. — Ви смієте?
— Ми-ж просили у пана дозволу, — сказав спокійно Яць.
— І ви сміли приходити до мене з такою безличністю? Хто вас прислав?
— Вельможний пан знають так само, як ми.
— Де він? Кличте його сюди!
Думяка не треба було кликати. Він весь час стояв у передпокою і шептав зі своєю улюбленою Галею.
— То ти Костю на правду робиш собі сміх з мене? — визвірив ся на нього пан.
В тій хвилї капітан устав з місця, підійшов до Костя і подав йому руку.
— А, Думяк! — промовив до нього, — ти вже на урльопі?
