— Ага, тепер уже знаємо! — всміхнув ся пан.
Дав йому поснїдати — добрий кавалок хлїба і вчерашнїй котлет. Аж затряс ся неборак. Хотїв щось дякувати, але сльози в очах йому стали.
І бачите, ще одна несподіванка в тім хлопчиськови! Постать на скрізь жидівська, аж відразлива, а в натурі його, бачилось, що нїчого, анї крихітки, нема жидівського. Тихий, послушний, без жадної дрібочки тої жидівської самохвальби, до говірки неохочий, але коли йому було казати що зробити, то звивав ся, як іскра. Було щось таке натуральне, хлопське в цїлій його поведїнцї. Як не було що робити — а що у нас у казнї за робота! — любив сидїти в кутику мовчки, скорчений, обчепивши руками колїна та оперши ся бородою о колїна, тілько очи йому блищать ся з темного кутика, як у цїкавої мишки.
— Ну, скажиж нам, що ти за рабунок такий страшний зробив, що жандарм за нього аж шибеницею тобі грозив? — спитав його раз пан, коли вже видно було, що хлопчисько трохи втихомирив ся та освоїв ся.
— Ой, пане, — сказав Йосько і затряс ся всїм тїлом, — довго би то розказувати, а мало слухати. То дуже глупа історія.
— Ну, ну, розказуй, послухаємо. І так не маємо тут нїчого мудрійшого робити, то можна й глупої історії послухати.
— Ріс я у Мошка, арендаря в Смерекові, — почав Йосько. — Зразу грав ся я разом з його дїтьми і кликав Мошка „тате“, а Мошчиху „маме“. Гадав я, що вони мої родичі. Але небавом завважав я, що Мошко своїм дїтям справляє гарні бекешки, а Мошчиха дає їм що пятницї білі сорочечки, коли тимчасом я ходив брудний та обдертий. Коли менї було сїм лїт, казали менї пильнувати гусий, щоби не йшли в шкоду. Мошчиха не питала, чи холод, дощ, або спека, але гнала мене з дому на толоку, даючи при тім чим раз менше їсти. Терпів я голод, плакав нераз на толоцї, але все те нїчого не помагало. Сїльські хлопцї були лїпші для мене. Давали менї хлїба, сира, допускали мене до своїх забав. Привик я до них, а пізнїйше став я їх виручати в пильнованю гусий. Був я як на свій вік, крепкий
