Мошко в першій хвили сказав жандармови, шо я вкрав йому великі гроші, завиті в папір. Гадав, що як мене жандарм зловить і до коршми приведе, то він зараз папери від мене відбере і спалить, і я на віки остану його невільником. Скоро тілько я війшов до коршми, зараз перше питанє було:
— Де гроші?
— Не знаю. Нїяких гроший я не брав.
— А де папери?
— Я сховав.
— Де сховав?
— Не скажу.
Стали меме наклонювати, насамперед битєм, потім добрим способом, а я все тілько одно повідаю: — Папери я взяв, бо то мої. Не заглядав я навіть, що в них є. Сховав я їх і не покажу нїкому, тілько війтови.
Мошко мало не сказив ся. Зі злости велїв з мене поздирати чоботи й рубатє, що я мав на собі, а вбрати мене в отсе лахматє. Нарештї, збитого і майже голого, повели мене до війта. Знов мене там стали за папери питати. Але я не дурний. Аж коли побачив, що в хатї богато свідків, пішов я до сїний і витяг папери зі шпари. У війта сїни були темні, обширні. Йдучи до хати і бачучи там жандарма, упхав я свій звиток до шпари, щоби його у мене не відобрали. Коли Мошко побачив звиток у руках жандарма, кинув ся до нього, як ворон, кричучи, що то його гроші, щоби йому віддати.
— Го, го, пане Мошку, — відповів війт, — то так не йде. Ми те все мусимо відставити до суду. Зробимо тут протокол, а скоро той хлопець признаєть ся, що у вас той звиток украв, то вже річ суду робити з тим що далї. Запечатаємо все, як є, громадською печаткою, і пан жандарм відставлять те разом з арештантом до Львова. А ви вже в судї будете собі правди доходити.
Мій Мошко так на те скривив ся, немов би кварту своєї оковити випив. Але нїхто на те не зважав. Жандарм засїв писати протокол. А коли все списано, війтиха дала менї трохи попоїсти, жандарм закував мене знов і ми рушили в дорогу до Львова. Гадав я, що згину з болю й морозу в тій дорозї, і доси не знаю, як я видержав. Ой пане, як же ви тепер гадаєте, що зо мною буде?
