Нїяким сьвітом! А все таки при тих його словах я так запудив ся, рука моя так затремтїла, що крейда, мов слиж, виховзла з моїх рук. Щастє моє, що завдана цифра була вже написана, тепер я не зміг би був написати її.
— Так — крикнув професор, — загубив? Постій-но ти, навчу я тебе!
Чого властиво хотїв професор навчити Степана, Господь знає. Ми, школярі, знали лиш тілько, що професор два дни тому дуже сварив ся з Степановим батьком і, видимо, лишень шукав притоки, аби за вітця пімстити ся на хлопцеви; а крім того ми бачили, що сьогоднї професор троха пяний, і що, значить, без бійки не обійдеть ся.
— Марш на середину! — крикнув він до Степана. Бідний хлопець видко знав, що його жде, і не швидко рушав ся; професор ухопив його за довге, біляве волосє і виволїк на середину.
— Тут стій! А ти — обертаючись до мене — написав уже?
— Написав.
— Сїдай! А ти йди до таблицї!
При тих словах професор штуркнув Степана. Я лекше якось відітхнув, раз тому, що сам сидїв на безпечнім місцї, а по друге тому, бо думав собі, що чень уже Степанови не буде нїчого за оловець, коли його професор післав до таблицї, — бо те знав я, що Степан писати
