в дїлах людських? Але скарб найдорожший, людськість, гідність і індівідуальність людська в тій громадцї хоронить ся сьвято, переносить ся як найцїннїйше наслїдє все наперед, до далекої, красшої будущини.
Лехке стуканє до дверий перервало її мрії.
— Чи можу війти? — запитав у дверях доктор. — Чую, що панї ще ходите по покою, не спите, то й подумав собі…
— Прошу, прошу, ходїть близше! — сказала Целя.
— Я тілько на хвилечку. Тато по вечери забрав ся до свого касина, а я не привик так вчасно йти спати. Але колиб я мав панї перешкодити…
— Нї, пане доктор, не чую ся сонною, — сказала Целя. — Прошу, сїдайте.
Доктор сїв, і підчас коли Целя не переставала ходити по покою, він не зводив із неї очий.
— Дивна річ, — почав говорити по хвилевій мовчанцї. — Дивлячи ся на вас, панї, так і здаєть ся менї, що читаю ваші думки як з книжки.
— Се вам так здаєть ся, — відмовила Целя з усьміхом.
— Ну, о що заклад, що знаю, про що ви думали в тій хвилї!
