— О, на се питанє дуже лехка відповідь. Пана Стоколосу знаю ще з ґімназії. Власне сьогоднї, коли ви панї вийшли до служби, я побачив його крізь вікно, як ішов вулицею. Випадково побачив його і мій тато і показав менї на нього, як на того молодого чоловіка, з котрим… котрого… про котрого він згадував при обідї.
Кров ударила Целї до голови.
— І ви зараз увірили, що я маю з ним якісь близші зносини! — скрикнула вона. — Фе, пане доктор, стидайте ся!
— Щож, хиба в тім було би що злого? Пан Стоколоса чоловік здібний і симпатичний не вважаючи на свою… комічну поверховність.
— І не вважаючи на се менї до нього зовсїм байдуже.
— А прецїньже ви, панї, кореспондуєте з ним.
— Помиляєте ся, пане. Я одержала від нього пару листів, се правда, але на жадний не дала йому відповіди.
— Ну, так! Візьмім так, писаної відповіди ви йому не дали, але устну.
— Пане доктор! — скрикнула Целя прикрим, болючим голосом.
— Алеж прошу панї, аджеж і се не було би нїяким злочином.
— Але колиб було фактом, то я би з тим не крила ся.
