звільна, чим раз помалїйше, аж вкінцї шептом, нахиляючи ся на кріслї, додав: люблю вас!
І сказавши се схопив ся, кинув ся до Целї, щоб обняти її в свої могучі рамена. Целя зблїдла, але енерґічним рухом рук зупинила його.
— Нї, пане, — сказала, — не забувайте ся! Сидїть. Я ще маю вас де про що спитати. Кажете, що мене любите. Щож, велика честь для мене. Очевидно скажете також, що для мене ви покинули панну Амалїю Шмідт, правда?
— Ну, а як би й так?
— Також велика честь і велика жертва для мене, о, велика! — з якимось нервовим притиском сказала Целя. — А тепер скажіть, чого ви жадаєте від мене за ту честь і за ту жертву?
— Дивно ви, панї, висловлюєте ся, — сказав доктор. — Анї за ту честь, анї за ту жертву, анї за свою любов я не жадаю і не можу жадати від вас нїчого. Я можу тілько бажати…
— Ну, так чогож бажаєте?
— Щоб… щоб… ви хоч трошка полюбили мене.
— І по що вам моєї любови?
— Ах, панї! Як ви можете так питати ся? Ваша любов була би для мене найбільшим скарбом, новим житєм, була би…
— Пане доктор! — строго перебила його Целя. — Не вдавайте з себе поета! Се вам дуже не до лиця. Кілько разів ви говорили про себе, що ви чоловік практичний. То говоріть же по свойому, практично.
