Сторінка:Іван Франко. Манїпулянтка й иньші оповідання. 1906.djvu/13

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана
— 5 —

яла в фляконику на тоалетцї, і резеди, що цвила в великім вазоні на вікнї. Целя якийсь час сидїла немов забувши ся. Любо їй дихати тим теплим повітрєм, насиченим пахощами, любо тонути в тім півсумерку, що лагодить усї обриси й блиски, спочивати в тій тиші зрідка перериваній торохтїнєм колїс по вулицї або гуком далекої військової музики, що виграє марш десь на третїй вулицї.

Але забутє трівало не довго. Целя отряслась із нього, стрепенула своєю головкою з коротко обстриженим, мягким як шовк попелястим волосєм, надїла панчохи і пантофельки власної роботи і прудко зіскочила з ліжка. Чула себе здоровою, сьвіжою, молодою. Сон покріпив її; все, що було прикре або неприємне вчора, передучора і в цїлій минувшинї, тепер немов не істнувало для неї. Думка її, півсонна ще, спочиває зі стуленими крильцями і не вибігає по за пороги тої сьвітлички, не заглядає в будущину. Що там будущина! Що там минувшина! Якось то воно все буде! Целя почуває в тій хвилї тілько одну приємність, яку їй чинить правильне битє власної крови, тепло власного тїла, мягкий дотик власної шкіри, почутє здоровля, сили і сьвіжости власних мускулів. Зазирнула до зеркала, моргнула жартовливо до свого образа і засьміяла ся сердечно, показуючи два ряди білих, рівних і дрібних зубків з поза нїжних, рожевих губ.