тову ґардеробу, котру я відїжджаючи від пана спакувала разом до своєї. Ті гроші я берегла про чорну годину, не показувала ся з ними дома і не говорила про них паннам, міркуючи, що не потрібно наражувати їх на покусу, а себе на неприємність.
Особливо припав менї до серця вуйко. Дуже добрий був чоловік, сивий уже, згорблений і тихий такий, що нїколи дома його не було чути. Верне з канцелярії — аби йому обід подали, і нїколи було не скаже: се зле зварене, сього не люблю, як би менї того або того!… Нї, жадних ґримасів! З'їсть, ще й дочок утишує, щоб не ґримасували, а дякували Богу й за те, що є. А потому, чи зима чи лїто, сяде собі на кріслї, закурить люльку, і читає ґазету, доки не задрімає. Дочки в сусїднїм покою скачуть, гуркочуть, хихикають та регочуть ся, а далї зберуть ся та цїлою юрбою йдуть на спацир, а йому се байдуже. Так як той мельник привик до туркотаня питля.
Нераз, коли дочки повиходять, а тілько я сама лишу ся, кручу ся по кухнї або спрятую в покоях, він було стане і довго дивить ся на мою роботу, пожалує мене:
— Бідна Ромцю, дитино моя золота! Чим я тобі відплачу ся за твою щирість, за твою невсипущу працю?
Я мовчу, тільки очи на нього витріщу — дурну з себе вдаю, бо й що йому маю сказати?
