На жадний прохід мене не то з собою не брали, а й самої не пускали.
— Не можна! — говорили між собою. — Вона наша своячка, сирота, ми за неї відповідаємо. А їй уже з очий видно, яка дорога її чекає, коли їй дати волю!
І при тім ззирали ся одна по другій і всьміхали ся так якось погано, що я вся паленїла зо стиду аж до глубини душі, хоч і не знала, куди вони гнуть і що саме чекає мене.
Таким способом із слуги я перемінила ся в невільницю. Зо мною вже не робили собі нїяких церемонїй. „Ромка, як ти сьмієш говорити з нами, як з рівними?“ „Ромка, марш до кухнї!“ „Розтовстїла на нашім хлїбу і ще хоче з себе панну вдавати!“ — от такі слова я тілько й чула від них. Почали попрікати мене і батьком злодїєм, ба, почали й поштуркувати по куткам. Побачила, що я їм за богато, хоч я їла тілько те, що після їх обіду лишало ся. Постановили не давати менї того, а купували для мене осібно картофлї, круп ячмінних або гречаних і казали варити се для себе в окремім горщику.
Від якогось часу завели такий звичай, що по четвергам просили до себе когось на гербату. Просили звичайно молодих паничів, студентів з висших кляс, урядників, військових. Я в такім разї не сьміла показувати ся з кухнї, панни самі услугували, щоб показати, які
