Сторінка:Іван Франко. Манїпулянтка й иньші оповідання. 1906.djvu/174

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
— 166 —

пива, коли прийшов інший офіцер, присїв коло нас, побалакав з ним і якось дивно впер очи в мене, при чім я завважила, що мій Олесь змішав ся. Офіцер устав, салютував і пішов. І ми також пішли. Олесь був якийсь сквашений, мов сам не свій.

— Милий мій! — кажу до нього, — тобі неприємно було, що той офіцер так уперто вдивляв ся в мене?

— Дурень! — буркнув Олесь крізь зуби.

— Нї, любий, не говори сього, — сказала я. — Самі ми винні, що пішли до реставрациї, де всякому вільно вдивляти ся в мене.

— Як би ти була моя шлюбна жінка, то нїхто-б не посьмів. А так… А й так він, дурень, повинен мати на стілько делїкатности!..

Я чула, що в його груди кипіло і варило ся, що гнїв здавлював йому горло, і аж тепер пізнала, як сильно він полюбив мене.

— Милий мій, — кажу йому, коли ми прийшли до дому. — Заспокій ся! Забудь про се! Я тобі скажу щось веселїйшого!

— Що таке? — понуро промовив він.

Мене холодом обляли ті слова і той тон і той погляд, яким він змірив мене, і я рада-б була взяти назад своє слово і лишити признанє на лїпшу хвилю, але годї було. Я обняла його за шию, нахилила до себе його голову і шепнула йому до уха ті слова, котрі мене саму