ловіка“. Ті слова сказав менї при кінцї один старий ротмістр, до котрого мене також послано за обовязком.
Після сього я вже дальше не ходила, а поїхала до Львова. Тут я зупинила ся в однім жидівськім готелї і почала знов шукати якогось обовязку. Але обовязку не було, гроший не стало, пару день я бігала як одуріла, цїлий день опісля сидїла в отупіню в своїм покоїку, поки до мене не підійшов кельнер і не сказав менї кількох слів. Я останками крови вся почервонїла ся від тих слів, скочила мов на грани, але кельнер не вступав ся, я не втекла, не могла втекти нїкуди від своєї долї…
Я нераз бачила, як галузка відірвана від дерева плине по водї, доки не попаде в крутїж. І тут ще з разу пливе вона спокійно, описує далекі круги; але чим далї, тим круги вузші, рух її швидший, поки течія не змеле нею і не кине в спінене гирло, де вона й пропадає. Чи винна гилька, чи винна вода, що так воно дїє ся?…
Львів, 20. марта до 9. цвітня 1890.
