— Що? Отруїла ся? — скрикнула Целя перелякана. — Що панї мовить? То не може бути!
— А прецїнь правда. Оповідав менї офіціял Вимазаль, що живе тутже поруч із ними. Сьогоднї досьвіта, десь так коло четвертої години, почула мати в Ольжиній комірцї якісь зойки і стогнаня. Схопила ся з постелї, засьвітила, прибігає до дочки, а дочка вє ся на ліжку з болю. Питає ся її: „Що тобі, Олечко?“ — „Нїчого, мамо!“ — „А чогож кричиш? Може болить що у тебе?“ — „Нї, мамо“. — А тут аж зуби закусує, щоб не кричати, аж посинїла! А тут щось нею аж кидає судорожно, пальцї мнуть і крутять подушку, піна з рота виступає… „Бій ся Бога, Олечко, — кричить мати, — що тобі таке? Може по лїкаря післати?“ — „Нї, мамо, не треба, йдїть спати, се мине!“ Але мати вже її не слухала. Зараз розбудила пана Вимазаля, що живе тутже коло них, і послала його по доктора. Та поки сей знайшов лїкаря, поки привів його на місце, минула добра година. Ратунок був уже за пізний, а поки минула ще одна година, Ольга сконала.
Целя слухала тих слів потрясена, приголомшена.
— Алеж бійте ся Бога, панї моя, — скрикнула вона, — чи на правду отроїла ся?
