ди, нападаючи на пересадні вискоки, привикли головний, основний напрям уважати чимось пожаданим, а далї й натуральним, таким, що само собою розуміє ся.
— Шкода, що панї не адвокат! — з усьміхом сказав доктор, — так славно ви бороните справи, про яку самі кажете, що ви противні їй. І признаю ся вам, панї, що в цїлій тій гарній оборонї власне та заява була для мене найцїннїйшою.
— Для чого? Чи ви сумнївали ся про се?
— Ну, міг сумнївати ся. Аджеж дотеперішнє ваше житє, а особливо те добровільне зношенє почтової неволї не дуже то сильно сьвідчить про вашу охоту до родинного житя.
Целя з досадою махнула головою.
— Не надїялась я від пана, щоб і ви промовляли до мене в тім тонї. Добровільне зношенє неволї! Аджеж се з вашого боку гірка насьмішка! Щож маю робити? Чи йти жебрати? Чи жити на ласцї яких свояків? Колиж бо й свояків таких не маю! Чи в кінцї…
Не докінчила. Були вже при цїли, в сїнях дому, де жили.
— Нї, прошу панї, — сказав доктор, коли обоє звернули ся до сходів, — нїчого подібного я від вас не жадаю. Але є ще один вихід.
— Знаю, знаю, що скажете! — кликнула Целя. — Вийти замуж. Се так, як колиб ви
