Сторінка:Іван Франко. Панталаха і иньші оповіданя. 1902.pdf/126

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
— 114 —

і мій господарь, той що у нього пропажа, протискає ся, приходить. Високий, крепкий, лицем червоний як кат. Зблизив ся, зирнув на мене…

— А, то ти? Ну, будемо знати ся.

Я нїчого.

— Куме, — каже до одного з тих, що мене привели, — ведїть його до мене, там найбезпечнїйше. Я вже його припильную.

— Певно, що там його ведїть, там найбезпечнїйше, — сказала війтиха стоячи в дверех. — А скоро мій прийде, то вже я йому скажу, то він там навідає ся.

Повели мене. А мій ґазда йде передом, та аж хрумкає з заїлости. Далї завернув ід плотови і виломив колик.

— Сюди його! — крикнув повертаючи на свою обору і пускаючи мене наперед. А коли я переходив по при нього, він замахнув ся на мене. Було би певно тут на місцї по мнї, як би не були його задержали.

— Нї, куме, — сказав один, — так не можна! Забєте, то ще ви підете до криміналу.

— Що, я? — крикнув він. — За такого опришка? Таж такого забити, то нема гріха.

— Нї, куме, дайте спокій з такою бесїдою. Пострашити можна, щоби на другий раз не лакомив ся на чужу працю, але забити, то нї. Він на вашій відповіди.