слонювали нераз найглибші тайники людської душі, жасні безоднї дикої пристрасти, пориви розуму й божевілля, вияви глибокого, нїжного чутя або вибрики дикости та жорстокости, що мов звір у темнім лїсї ховає ся в серцї не одного чоловіка.
В моїй памяти засїла одна така сценка, один епізод, про який оповідав менї один із тих, що були суджені в перших львівських соціялїстичних процесах, в пору, коли тут засуджували за саме визнаванє соціялїстичної віри, коли один із старших радників львівского суду з властивим йому цинїчним гумором говорив:
— Що таке соцїялізм, я бігме не знаю те лише знаю, що се щось гідне кари.
Подїя, про яку говорить ся далї, стала ся при кінцї 70-их років минулого віку. Того, хто менї оповідав її, не називаю, — байдуже про його назву. Його оповіданє списую з памяти — може не так кольоритно, як він оповідав сам, та у всьому головному вірно.
