— Зажду, аж устане, — думав він далї. — По ходї пізна́ю її зараз.
Але дама не вставала. Не відвертаючи лиця, вона сидїла непорушно, мов камяна фіґура. В одній руцї держала парасольку, другу поклала свобідно на поруччю лавочки, немов відпочивала після надто довгого проходу.
Євген стояв також, не сміючи ворухнутись. У його душі з кождою хвилею змагав ся неспокій. Його мучила непевність.
— Вона, чи не вона? — міркував він. Силкував ся відкинути думку, щоб се була вона. Що робила б вона тут? Чого їй глядїти в моє вікно? Але непереможний нутрішнїй голос рівночасно шептав йому щось таке чарівне, солодке, відкопував у його душі такі клейноти щирого, глибокого чуття, що його серце било ся чим раз живійше, перед очима зачали бігати темні, рожеві й золоті точки, по тїлї проходила дрож, прилив чуття почав затоплювати розум, почав навертати думки на свій лад. Він хопив капелюх і побіг униз.
— Забіжу зпоза вугла, ввійду до парку, пройду ся поуз неї, то й переконаю ся відразу, чи се вона, чи нї.
Думка, що се може бути вона, що він отсе зараз, за хвилину побачить те дороге лице, якого не бачив уже десять лїт, та яке, проте, анї на хвилю не загасло в його душі, світило ся в нїй як сонце і болїло як незгоєна рана, — ся думка, радісна і страшна, захоплювала йому дух, робила його пяним, безтямним. Він біг, не бачучи нїкого, але, пройшовши крізь турнїкет до парку й опинивши ся на
