Кількасот разів він зарікав ся забути її, не думати про неї, вирвати її зі серця як хопту[1], покрити забуттєм, як прикидають сухими гиляками місце, де закопано самовбийника! І від кількох лїт йому здавало ся, що осягнув сю мету. Від кількох лїт він не почував анї тої дрожі, анї того любовного одуру, анї тої трівоги, яку вперед викликав у його душі ЇЇ образ, сам спомин про неї. А тепер на́ тобі! Якась, Бог зна, яка собі чорна дама отсе вже другий раз мов заяць перебігає йому дорогу! Соромно! Соромно піддавати ся таким вражінням!
І він засїв знов коло бюрка і взяв до рук книжку. Він силкував ся сконцентрувати свою волю, зібрати докупи свої думки, щоби слїдити за тим, що написано у книжцї. Але дарма! Мов розбурхане море довго ще гойдаєть ся і хвилює, навіть тодї, коли вже давно втишила ся буря, так і його душа не зараз прийшла до рівноваги. Очі бігали по лїтерах, минали коми й точки, але душа не приймала в себе нїчого з тих лїтер. Мов той скупар, що любить розкладати перед собою свої скарби й любувати ся ними, так і вона шугнула в гущавину мрій, розвернула перед собою образ тої драми, яку пережив Євген перед десятьма роками.
Драма була дуже проста, одна з тих, про які безсмертне слово сказав Гайне:
- ↑ Бурян, непотрібна трава
