плив побіля того острова з шаленою бистротою, хоч і в ту пору мав ілюзію, що стоїть на місцї; він так сильно, всею душею, всїма змислами був затоплений у своїй любови, що час і місце не існували для нього, і він прокинув ся тільки тодї, коли було по всьому, і щасливий острів пропав для нього навіки.
І чим властиво він був такий щасливий у ту пору? Він і досї чує подих того щастя, але як воно прийшло, в чому проявляло себе, він не міг би сказати… Він не говорив їй любовних признань, не чув від неї анї найменьшого натяку на любов, не цїлував її уст, не доторкав ся її пахучого волосся, ледви що при кождім баченню й розставанню стискав легенько її руку. Але він чув, що стїна відчуження не існувала між ними, силою своєї любови чув, здавалось йому, кождий рух її душі, чув тиху гармонїю тої душі, любував ся кождим поривом її волї. Коли приходив на лєкцію, заставав її в сальонї; він знав, що як завсїди перед його приходом, вона встане від фортепяна й вийде йому на зустріч до сальону — часом із котроюсь із панночок, а часом сама. Вона тихо, лагідно всміхала ся, подавала йому руку, часом промовила кілька слів, повних тихої щирости, але далеких від усякого сентименталїзму або іронїї, привітно, спокійно, натурально, як коли б говорила до любого брата. І ся гармонїйність розливала ся довкола неї, мов проміннє довкола лямпи, і під її впливом він робив ся також спокійним, чистим і щирим. Дикі пристрасти щезали з душі, а натомісць розливала ся в нїй така певність і ясність, немов отсей щасли-
