вариство, яке плило на дарабі. При переднїй кермі[1] працював, зігнувшись удугу, старший Гуцул у лисячій клапанї[2] на голові і з люлькою в зубах; його лиця Євген не міг розпізнати. За ним на лавочцї сидїли чотирі музиканти, а далї на таких же лавочках, уставлених простокутником, сидїло досить численне товариство. Паничі й панночки в балевих строях, порозсаджувані параші. У панночок у руках пишні букети, на їх сукнях фуркочуть широкі барвисті стьожки; паничі держать у руках кришталеві чарки, иньші відкорковують пляшки з вином, чути окрики, срібні сміхи, цокання чарок. По серединї чотирокутника стоїть найвища лавочка, коротка, тільки на дві особи. На нїй сидить молода пара, що творить осередок сього пишного поїзду. До них обертають ся веселі промови, сердечні бажаня, голосні вівати[3]. А взаду при другій кермі стоїть молодий керманич, уродливий Гуцул із чорним, довгим волоссєм, у білій, рясно вишитій сорочцї, стоїть і не ворухнеть ся. В руцї спокійно і твердо держить керму, на лицї його тиха радість; свої чорні очі впер він у Євгена, немов би хотїв щось пригадати йому.
»Хто ся молода пара? Хто ся пара?« запитує сам себе Євген. Напружує зір, як тільки може, і вдивляєть ся в пана молодого. Щось таке знайоме йому, а при тім якесь чуже! »Хто се такий? Де й коли я знав його?« Довго мучить ся його уява, аж нараз йому мигнуло несподївано: »Адже ж се я сам!
