їм у судї заподїяно страшенну кривду, кинено на них калюмнїю[1], не дано їм змоги очистити ся.
— Але, але! — перебив сам себе Стальський. — Я тут балакаю, тай забув ся. А моя панї якось не приходить. Перепрошую пана меценаса. Я за хвилиночку вернусь.
І не ждучи на Євгенову відповідь, Стальський схопив ся з місця й вибіг до кухнї. Вернув ся по хвилї, а за ним служниця на тацї несла тарілки, накроєну платочками шинку, булки, пару пляшок вина, пляшку коняку й кілька чарок. Вона поставила все се на стіл і приняла ся розставляти.
— Йди, йди, припильнуй самовара, — мовив до неї Стальський, — ми вже тут дамо собі раду.
Служниця вийшла.
— Моя панї зараз прийде. Не надїяла ся гостей. Пішла перебрати ся.
— Але ж, пане, — мовив до нього Євген, — менї здаєть ся, що ви замісць дїйсного празника наробите собі і своїй панї сьогоднї більше гризоти і клопоту.
— Не бійте ся! — весело мовив Стальський, відкорковуючи пляшку з коняком. — Ось випиймо лише! Зараз воно инакше буде!
— Ну, але без панї… без властивої солєнїзантки[2]… — з якимось болючим заклопотаннєм мовив Євген.
— Га, га, га! Се ви гарно сказали! — брутально регочучись, мовив Стальський. — Властива солєнїзантка! Га, га! Ну, але так, unter uns ge-
