— Сьогоднї мій ювілей, — промовила Реґіна, — десятилїтній ювілей мого замужнього життя. Отся сукня — мовила вона, звертаючи ся лицем до Євгена, — була символом мого найбільшого нещастя. Її перед десятьма роками вдягла на мене цьоця, що була відмалку моїм злим демоном. В неї, в отсю сукню, вона закляла всїх злих демонів, що мали мучити мене. Вони зробили своє. Десять років минуло (вона при сих словах обернула ся знов до мужа), — мої злі демони або покинули сю сукню, покинули мене, і в такім випадку нинїшнїй день буде новим зворотом у моїм життю й варт того, щоб зустрінути його празнично. Або вони все ще чигають на мене, і, в такім випадку, налягаючи отсю сукню, я визвала їх. Що ж, коли вони тут, коли чигають, так нехай підіймають ся, нехай мучать мене дорешти! Я перебула стілько, що крихта більше, чи крихта менше — не чинить для мене ріжницї.
— Але ж, Реґінко, — мовив Стальський, мінячись на лицї, — що се ти говориш? Не компромітуй мене й себе перед гостем, перед чужим чоловіком!
— Пан Євген не чужий чоловік, анї для тебе, анї для мене, — спокійно відповіла вона.
— Як то, ти хиба знаєш пана Євгена?
— Так.
— Ще з давнїйших, передшлюбних часів?
— Ми познайомились були на спільних лєкціях музики, — поспішив пояснити Євген.
— І ти від того часу не забула пана Євгена? — допитував її Стальський, не звертаючи уваги на Євгенові слова.
