— Поки-що — прошу сїдати, — промовив Євген, якому пан Брикальський не давав прийти до слова.
— Дякую, дякую. Отже так! Се ваша робітня, — мовив він, переводячи дух і роззираючись довкола. — Даруйте, що вас тут нападаю, тай іще в такій вчасній[1] годинї. Був у вашій канцелярії — там замкнено. Сторож сказав менї, що ви ще нагорі. Дай, — думаю собі, — відвідаю того льва в його леговищі.
— Дуже вдячний за честь.
— Але ж навпаки, навпаки! Я дуже рад. Здавна бажав відвідати вас у вашім sanctissimum, у тій кузнї, де властиво виковують ся ті пляни…
— Пан маршалок іронїзують. Я собі простий адвокатина. Куди менї до якихось плянів? Як бачите, живу попросту, заробляю на хлїб, удержую ся сяк-так при теперішнїм порядку й зовсїм не почуваю в собі анї сили, анї охоти на суспільного реформатора.
— Га, га, га! Говоріть, паночку, говоріть се кому иньшому, не менї! Я також дещо трохи знаю. Го, го, і очі маю, і вмію ними бачити! А в нас, що стоїмо на вищому щеблї, дуже тонке чуттє на кождий найменший рух, який проявляєть ся внизу.
— Чи тільки часом вашої власної дрожі не приймаєте за якийсь страшний і ворожий вам рух? — промовив трохи терпко Євген.
— Ого, пан меценас починають підпускати
- ↑ Раннїй
