— Мої благословенства! Панї, звістку про ваше замужжє я тяжко відхорував. Тай потім — кілько разів я нарікав на долю, що дала менї видужати з тої хороби! Кілько разів моя рука простягала ся до револьвера, щоб одним вистрілом зробити кінець усьому тому. Я опинив ся, мов моряк серед моря без компаса. У мене не стало мети життя, не стало тої остроги, що додає енерґії.
— А таки ви найшли собі мету, викресали в душі енерґію, — перебила вона йому спокійно, але рішучо.
— Життє бере своє. Чоловік утягнеть ся в ту роботу, а потреба мов погонич із батогом підгонює. Се так. Але ж се невольницьке, під'яремне життє! Се не людське життє! Чи таке то було б наше життє, як би ми були разом! Як би кожда трудність подвоювала наші сили, кожда супротивна хвиля зближувала нас, як би менї підчас працї не капала кров із серця!
— А проте тягнете. І, скажіть по правдї, чи сама та праця чим далї не робилась вам дорожшою, не набирала ідеальнїйшої подоби, не робила ся вам метою життя — вищою, святїйшою, нїж усе те, що ви могли б були найти зо мною?
— Панї, звідки таке порівнаннє? Як я можу порівнювати щось із тим, чого не знаю?
— Ну, то киньте набік порівнаннє, а скажіть просто! Адже ж у своїй працї ви найшли собі мету життя. Я чула дещо про вашу роботу, а дечого догадую ся. Ви Русин, а Русини вперті на свойому. Ви чоловік із чуттєм, значить — ідеалїст. Я певна, що ви маєте вищі цїли перед собою,
