— Ну, і подавали ви йому деякі завдатки?
— Та, певно. Без того й говорити з нами не хотїв. Низше десятки[1] й не дивив ся. »Не думайте«, — говорив — »що то легка річ!« Я дав пятнацять ринських, а деякі й по двадцять подавали.
— І кажете, що в уряді громадськім[2] се голосив?
— А так.
— І багато людей се чуло?
— Та щось нас пять, чи шість.
— Війт чув?
— Нї, війт вийшов. А нас він просив не розголошувати сього. Бо, каже, наказ вийшов із Відня робити все в тихости, аби нарід не перепудив ся[3].
— І як гадаєте, чи тільки в вашім селї він був у тій справі?
— Ей, де. Був і по иньших. Декуди люди не хочуть признати ся, а деякі говорять. Та він і иньші адукацькі справи провадить. Бере ся ґрунти виходжувати, лївентарі[4] виробляти.
— І за все каже собі так платити?
— Ну, та певно. Без того не можна.
А по хвилевій мовчанцї селянин запитав:
— Ну, і що ж нам пан радять робити? Виходжувати тото увільненє, чи нї?
— Що ж я вам буду радити? — мовив Євген,