»Я б такого злодїя засудив на смерть, нехай би його повісили!« І Страхоцький нї-сїло-нї-впало засуджує хлописька на смерть і зараз пише до ката в Оломуцї, щоб приїжджав вішати. Справа наробила скандалу, і Страхоцького взяли знов до шпиталю. Але там сконстатували в нього орґанїчну хибу й випустили його по кількох тижнях. У нього бѵли широкі сїмєві звязки, і йому виєднано те, що його знов узяли до суду, навіть авансували на радника, але не давали йому нїякої справи вести самостійно. Він укупі ще з кількома подібними інвалїдами належав до постійних меблів при всяких розправах; се були так звані »неперемінні вотанти«[1]. Страхоцький звичайно дрімав підчас розправи, або, обернувши ся плечима до публики, писав пальцем по склї, писав усе одно-однїсїньке слово »dobrze«, а коли прийшло ся голосувати, то завсїди віддавав голос у дусї внесків прокуратора. Се, на його думку, була найлїпша мірка для виміру справедливости. Так він прослужив довгі лїта, й йому лишало ся вже небагато до вислуження повної пенсії. Але в судівництві повіяло трохи иньшим духом, від радників зажадали справжньої роботи, а не самого кивання головою на прокураторські внески й, хоча інституція »неперемінних вотантів« не перевела ся зовсїм, то проте старших повисилано на пенсію, а Страхоцькому віддано управу повітового суду в Гумниськах. Бідний чоловік мало не плакав, одержавши такий несподїваний аванс, але президент потїшив його. »Дам пану
- ↑ Неперемінні члени суду
