лян, шепнув їм щось, і вони зараз заспокоїли ся й пішли — розумієть ся, не до арешту, а на вулицю.
Викликано другу справу — двох Жидів-конкурентів. Румянець гнїву відразу уступив з лиця суддї. Жидівські справи були звичайно замотані, і він полишав веденнє розправи прокураторові і практикантові, що любили розмовляти з Жидами жарґоном[1], для нього майже зовсїм незрозумілим. Бідний суддя нудив ся, і нараз, коли практикант випитував Жидів про справу, Страхоцький із плачливим видом обернув ся до нього:
— Пане, але ж я не урядую!
Практикант перервав індаґацію[2], глянув на суддю.
— Дайте ж менї хоч який акт, який папір, щоб я знав, що урядую.
Практикант схопив ся з місця, виняв із шафи перший-лїпший плїк[3] актів і тицьнув його під ніс суддї, що зараз углибив ся в читаннє якихось зовсїм незрозумілих для нього зізнань, рекурсів і реплїк, і був зовсїм заспокоєний. Проходячи попри Євгена, практикант сказав йому пів-голосом, коли має ще залагодити які справи, то може йти, бо перед Ільком Марусяком на порядку ще десять иньших справ, і в тім числї три жидівські, а се потріває на всякий випадок зо дві години. Євген пригадав собі, що, справдї, має поробити деякі виписки в реґістратурі,
