мявкіт, не міг заснути, і як одного вечора зі сльозами цїлував руки Стальського, просячи, щоб дарував життє котові. Але його просьба була даремна. По пятьох днях кіт таки здох; здаєть ся, його доконав сильний мороз. Але малому Ґеневі[1] ще довгий час що-ночі причувало ся жалібне мявканнє й котячий писк, мов плач малої дитини; він кидав ся крізь сон, кричав і плакав, а рано вставав змучений, з болем голови й закислими очима.
Все се згадав тепер др. Рафалович, ходячи по верандї. Колишнїй страх перед сим чоловіком змінив ся на обридженнє і глибоку антипатію.
— Чого се він признаєть ся до мене? — думав Рафалович. — Чого тїшить ся і заскакує, мов би ми були Бог-зна якими приятелями?
На сї питання він не знаходив відповіди. Він не був забобонний і не вірив у стрічі, але його думка зі старої традиційної привички склала ще одно питаннє: »Що воно значить, що на вступі в нове життє менї перебігає дорогу отся скотина в людській подобі?«…
— Перепрошую пана меценаса, що трошки забарив ся, — скрикнув Стальський, вибігаючи на веранду. — Але прошу, прошу! Пан меценас певно вже десь голодні. Адже ж то швидко друга
- ↑ Здрібнїле імя Євгена в Галичинї, Женьо
