— А хоч би тільки і для нас — нехай і так! Та я певний, що вже перше віче виявить і вам неодну несподїванку. А, може, й нї — ну, та не в тім річ. Але ж не думайте, щоб ви на такім вічу могли вдїяти щось повчаннями та проповідями. Народ жде від віча й має право жадати чогось зовсїм иньшого. Для народа се має бути школа полїтики, полїтичного життя.
— Ага, все-таки школа! — радісно підхопив о. Семенович.
— А школа полїтичного життя, то так як школа плавання. Стоячи на березї і слухаючи теоретичних викладів і упімнень, ще нїхто на світї плавати не навчив ся. Тут перша річ — власна спроба, власна дїяльність, власне вміннє і власна відвага. От чого ми мусимо на вічах учити наших селян. Нехай самі говорять, нехай учать ся самі висловлювати свої потреби і кривди, стояти за своїми жаданнями і супроти панів, і супроти властей.
— Ми се знаємо, — буркнув о. Зварич. — Вони поперед усього стануть супроти нас, священиків.
— Дуже сумно, коли ви сього надїєтесь, — мовив Євген. — Менї здаєть ся, що се не мусить бути. Від розуму, такту й патріотизму священиків повинно б залежати, щоб селяни не станули проти них. А, зрештою, навіть як би таке лихо мало скласти ся, то як думаєте, отцї добродїї: чи лїпше підіймати нарід до полїтичної самодїяльности, будити в ньому полїтичну свідомість і знаннє його справ, чи лїпше лишити його нетямущою дитиною,
