ся в фотелю напроти пана маршалка й підперши рукою гладко виголене підборіддє, згори обрамоване шпаковатими[1] вже фаворитами[2]. Його лице зробило ся зовсїм мертве, майже деревляне, стративши ту лукаву усмішку, з якою він уперед трібував[3] пана маршалка, стараючись витягти його на слово. А коли пан маршалок, задихавшись, перервав свій виклад, пан староста промовив:
— Не потрібно пан маршалок переконують мене про те, що я знаю й сам. На віче я досї не дав дозволу і в усякім разї маю ще кілька день часу. За той час я мушу доповнити всїх законних формальностей, а поки-що я хотїв від пана маршалка так конфіденціяльно почути, як задивляєть ся обивательство повіту на сю справу.
— О, пане старосто, — аж скрикнув пан маршалок, — але ж тут не може бути двох думок! Анї найменьшого сумнїву, що все обивательство думає так, як я. За се можу ручити головою.
— В такім разї голова пана маршалка була б уже страчена, — знов із лукавим усміхом мовив староста.
— Як то страчена?
— А так! Я вже говорив де з ким із обивателїв і чув думку, що віче треба конче дозволити.
— Невже се так! — скрикнув маршалок, зриваючи ся з місця, і тільки тодї спохопив ся, що сей викрик був нетактовний. От тим то він зараз сїв і, кланяючись старостї, мовив:
