містр. — І там було б не дійшло, як би сам уряд потихо не дозволяв. Що я кажу: потихо? Деякі урядники таки голосно заохочували ґоїв до нападів та розбоїв! А в нас се неможливе.
— Неможливе! Ой, пане бурмістр, нїхто з нас не знає, що в Бога можливе, а що неможливе. А відносини в нас зовсїм не лїпші, нїж у Росії. Нарід бідний, темний…
— Хиба ж одні Жиди тому винні?
— Не скажу, що одні Жиди, але нарід нас уважає своїми найбільшими пявками, а прийде що до чого — найменша искра, і вибухне вогонь, і Жиди — ми всї, винні й невинні — будуть відповідати за всї ті гріхи, яких нераз анї вони не сповнили, анї їх батьки, анї дїти. Се менї видаєть ся дуже можливим, і се мене дуже турбує. Здавна турбує.
— Але на се в нас нема ради, — мовив бурмістр.
— Невже нема ради? Неможливо, щоб не було ради! І се ви говорите, чоловік світлий, учений! Ну, я сьому не повірю. Або ви не почуваєте вже себе Жидом, або не пробували нїколи думати про сю справу.
— Чи я почуваю себе Жидом? — в задумі мовив бурмістр. — По щирости скажу вам, пане Ваґман: се не дуже велика приємність почувати себе Жидом. Увесь вік я борю ся проти того почуття, силкую ся заглушити його в собі, придушити, вирвати з корінем, і досї не можу. Не кажу про релїґію — се справа окрема, яка не має нїчого спільного з тим почуттєм спільности й солїдарности з
