шу, нерідну матїр. Чи не дурите ви себе самих, вірячи, що та иньша мати полюбить і пригорне вас як своїх рідних? І чи не дурите ви оту прибрану матїр, упевняючи її, що любите її лїпше, як рідну? Не знаю, що вам скаже ваше серце про ваші власні почуття, але щодо тої вашої прибраної матері, то будьте певні, що її серце анї на хвилину не відкривало ся, анї не відкриєть ся для вас, що для неї ви все чужі, що у глибинї душі вона ненавидить вас, і чим більш ви будете примилювати ся їй, підлещувати ся їй, тим більш вона буде погорджувати вами…
Пан бурмістр поблїд. Ваґманові слова колупнули таки його серце, але він пробував усе ще бороти ся зі своїм чуттєм.
— Гостро судите нас, Ваґман, гостро й несправедливо.
— Може бути. Вповнї справедливий тільки один Бог, той, що бачить усе, що кождий із нас ховає на днї серця. Але сей, пане бурмістре — слухайте, я також маю свої єретичні думки — сей, на мою думку, зовсїм не судить, нїкого нї за що не судить, тільки любить, і длятого він так безмірно вищий від нас, длятого він Бог. Се тілько ми, дрібні, слїпі, нужденні, судимо та ненавидимо. Ну, але я не такий, може, несправедливий, як вам здаєть ся. А виджу й добрі боки вашого, асиміляторського руху, хоч вони й невеликі.
— Цїкаво знати, які вони, на вашу думку, — мовив бурмістр.
— В нашій давнїй батьківщинї, в Азії, де спека
