— Ну, ну, цїкаво, цїкаво почути від вас такі погляди, пане Ваґман. Я нїколи не надїяв ся…
— Перепрошую, пане бурмістре, — мовив Ваґман. — Ще хвильку терпеливости. Я ще не скінчив, не дійшов до тої мети, до якої зміряє моя промова, й до того ґешефту, який привів мене сюди. Признаєте тепер, що я зовсїм не такий воріг вашої асиміляції, як звичайні хусити, що признаю в певній мірі її й рацію й навіть пожиточність. Але є одна річ, що дуже багато уймає[1] їй вартости й виявляє її нещирість. Се та обставина, що Жиди звичайно асимілюють ся не з тими, хто близше, але з тими, хто дужший. В Нїмеччинї вони Нїмцї, се розумію; але чому в Чехії також Нїмцї? Чому в Угорщинї вони Мадяри, в Галичинї — Поляки, чому в Варшаві та в Київі вони Москалї? Чому Жиди не асимілюють ся з націями слабими, пригнобленими, кривдженими та вбогими? Чому нема Жидів-Словаків, Жидів-Русинів?
Бурмістр скривив ся. З сього боку йому нелюбо було освітлювати се питание.
— Може, то така наша натура, — мовив далї Ваґман, — що ми навіть там, де ходить про вибір прибраної матері, — питаємо не голосу серця, але запитуємо поперед усього: Wus toigt mir dus?[2] Ta тільки ce кидає деяку тїнь на щирість усеї асиміляційної роботи і — що найфатальнїйше — значно обнижує вартість тої асиміляції в очах тих, з якими ви асимілюєтесь. Вони дурні, дурні, то
