— Якого самі не держитесь! — перервав йому бурмістр.
— Власне, якого сам держу ся, бодай, від кількох лїт, відколи ся справа почала прояснювати ся менї в голові. Бачите, коли вмер мій син, я почав був дуже сумувати. Менї так було, немов би земля розпала ся перед моїми ногами. Переді мною не стало дороги, не стало мети. По що я жию? Для кого гребу й горну на купу? Терплячи сам, я почав розуміти терпіннє иньших, тих, що не мають де голови прихилити, не знають, що їсти будуть завтра, не мають що в рот укласти нинї, дивлять ся на муку своїх дїтей. О, я передтим, як хлопський лихвар, не мало вида́в такої нужди, але вона не зворушувала мене. Все те було чуже для мене, далеке від мого серця. Я гріб на свою купу й не дбав нї про що иньше. Тепер, коли син мій умер, у мене відкрили ся очі, і я почав роздумувати. Знаєте, менї здавало ся нераз, що одурію. Голова тріскала, я ходив, мов під обухом. Що вам говорити багато! Я додумав ся до того, що треба вхопити палку з иньшого кінця. Перше я дер і висисав хлопів, тепер я обернув свою опіку на тих, що всиротили мене, а хлопам почав допомагати в їх бідї. Я робив се незамітно, зичив більші суми на закупно панських фільварків або більших ґрунтових посїлостей для селян. Нїхто сього не знав і не знає, але коли Підлїски, Горбове, Сокирчани й иньші села в кількох довколїшнїх повітах позакуплювали панські фільварки, повикуплювали назад ґрунти, попродані перше на лїцитаціях Жидам, то все те зробило ся при моїй помочі, моїми грішми.
