їх, бо бачу в вас під нїмецьким сурдутом[1] не задушене ще дорешти жидівське серце, не зовсїм іще розполовинену стару жидівську душу.
— Дякую за комплїмент, — з усміхом мовив бурмістр, — а тільки я й досї не бачу, яку цїль мала цїла та наша розмова.
— Тепер я можу сказати вам про ту цїль і не потребую лякати ся, що ви висмієте мене й викинете за двері як шаленого. Бачите, за пару день мають тут у містї зібрати ся народнї збори руських хлопів.
— Чув я про се. Ну, та, мабуть, із того нїчого не буде, староста не дозволить.
— Бачите, він дуже рад би не дозволити, але трохи боїть ся сього молодого адвоката, що скликає ті збори. Для того пан староста шукає бокової стежки й отсе вже наказав Парнасові, щоб не дав своєї шопи на збори.
— Мусять наймити шопу в кого иньшого.
— Із кождим иньшим таке саме буде. Жидові пан староста пригрозить, а в передміщанина винайде знов щось иньше, і таки заборонить збори. А менї б дуже хотїло ся, щоб вони відбули ся.
— Вам?
— Так. Бачите, тут є й мій маленький інтерес. Та хлопська нарада буде головно звернена проти реформи повітової каси.
— Ах, то се ви на маршалка Брикальського гострите зуби! — сміяв ся бурмістр.
- ↑ Сюртук