хожий іде згорблений, бореть ся з вітром і з метелицею, що бє на нього рівночасно з усїх боків, і хоч куди б він повернув ся, все попадає йому в очі. Лиш де-де з вікон блимає світло, що ледво мерехтить за снїговим серпанком.
Мерехтить таке світло з Реґіниної спальнї. Реґіна, одягнена у свій чорний стрій[1], ходить, як звичайно, по покою, але не говорить нїчого. Вона держить себе руками за голову, мов боїть ся, щоб голова її не розскочила ся, і ходить, уперши очі кудись у неозначений простір, не бачучи нїчого довкола себе, не думаючи нїчого. Її шуба лежить на ліжку — так, як скинула її, вернувшись перед чверть годиною додому; кальошів таки не скидала, і се чинить її хід легким, нечутним, мов хід мари, що йде по траві, не погинаючи її.
Нараз чути на ґанку стуканнє кількох пар чобіт, що обтріпують снїг. Потім скрипнули двері, почули ся голоси.
— Вона дома. Побачите, що се все якась байка! — мовить один голос.
— А я думаю, що вона не дома! — голосно говорить Стальський.
— Чуєте, її хід? — мовив знов перший голос.
— А хоч і дома, то проте була в нього, — знов говорить Стальський.
Кроки в покою. Стальський світить. Пересувають крісла. Хтось торкнув ся до клямки її дверей. Ті двері були незамкнені. Ось вони відчинили ся. У дверях стоїть Стальський.
- ↑ Костюм
