І він реготав ся, і лице його наливало ся кровю.
— Ну, скажи тепер: що все се мало значити? По що ти несла се до нього? По що поклала се на його бюрку? Говори!
Він наближав ся до неї звільна. В його очах палали вогники дикої злости, тої самої жорстокости, з якою він колись три днї мучив кицьку.
— Мовчиш? Злодїйко! Перелюбнице! Так ось тобі за се! Ось тобі! Ось тобі!
І, прискочивши до неї, він з усього розмаху вдарив її в лице — раз, і другий, і третій. Вона похилила ся, мов верба від вихру. З її уст і носа закапала кров, але з її уст не вирвало ся анї одно слово, анї один стогін. Один із присутних панів ухопив Стальського за руку.
— Пане Стальський! Що ви робите? Чи ви при розумі?
— О, аж надто! — кричав Стальський. — Але я мушу показати тій гадюцї, що не хочу бути терпеливою й покірною жертвою її амурів. Хоче на старости лїт амурів — альо, на вулицю! Щаслива дорога! Але свойого чесного дому я не дам плямувати. Чуєш се — ти!
І він, нахиливши ся до неї, плюнув їй у лице. Панам, що були свідками сеї огидної сцени, було сього за багато. Вони вхопили за капелюхи, попрощали ся зі Стальським і, не дивлячись на нещасну Реґіну, засоромлені чогось до глибини душі, вийшли з покою і щезли у снїговійницї, що ревла надворі.
Стальський запер за ними двері.
