ще й сам замельдую[1] до полїції, велю втягнути тебе на лїсту таких женщин — знаєш? О, моя рибонько, я давно ждав сеї хвилї! Се буде мій тріумф, моя сатисфакція за Ориську, тямиш? У мене память добра, тай рахунку я знаю настілько, що хто менї зробив одну прикрість, я йому зроблю десять, тай ще одинацяту додам причинку. Я казав тобі тодї: пожалуєш сього — ти не слухала! Тепер маєш!
Він устав із софи, наблизив ся до неї, але зараз знов відступив ся, мов щось відпихало його.
— Тьфу! — мовив, відвертаючись. — Скілько клопоту мусить чоловік перейти з тим бабським насїннєм! Поки з ними договориш ся доладу, то волїв би копу пшеницї змолотити. Аж у горлї пересохло! Ану, чи є де в шафцї хоч крапля якої живицї?
І він пішов до креденсу[2], виняв із нього пляшку горілки й, не шукаючи чарки, підійшов знов до стола.
— Ось приятелька, лїпша від онтого окатого опудала! Ся нїколи не зрадить. Не багато вона вміє, але те, що вміє, удїлює завсїди однаково. Здорове було, опудало!
І, приткнувши шийку пляшки до уст, він почав булькотати. Вицїдивши з половину того, що було в нїй, він поставив пляшку на стіл і сїв знову на софку.
— О, се чудесно! Мов вогонь пішов по жилах. Ну, Реґіно, випий і ти! Na frasunek dobry tru-
